Вітаємо на офіційному веб-сайті Орлицької сільської ради ...

П`ятниця, 26.04.2024, 02:17

Моя розповідь - про Героя Радянського Союзу Василя Федоровича Педька. Вперше я дізнався про нього, коли знайомився із Книгою пам'яті України (Черкаська область, том 3), у яку занесені імена усіх, хто загинув і у роки війни. Про Героїв Черкащини можна прочитати у книгах «Зореносні», і «Они отстояли мир», виданих у 1971 і 1985 роках, у «Історії міст і сіл УРСР» (том Черкаська область). Але про В. Ф. Педька у них не згадується. У Золотоніському краєзнавчому музеї серед матеріалів є публікація у місцевій газеті учителя-краєзнавця Івана Хмари «Недоспівана пісня» про подвиг Василя Педька та декілька фотографій. Учитель-пенсіонер із Кавраю Юхим Чудінович ; мені сказав, що у книзі «Они зачислены навечно», яка видана в 1990 році, теж є згадка про нашого земляка. Є матеріали також у Каврайській школі та у сільській раді Кавраю Другого. Відомо, що Василь народився у Кавраї і виїхав із батьками до Ставропольського краю, де й призвався до армії.

Василь Федорович Педько з'явився на світ у бідній селянській родині у 1920 році. На Ставропіллі, куди у тяжкий час переїхали батьки, Василь закінчив ; школу і почав працювати. У 1940-му був призваний в армію, а вже з червня 1941 року довелося брати участь у тяжких оборонних боях з німецько-фашистськими загарбниками, пізнати гіркоту відступу, невдач і поразок, пережити поранення, госпітальні дні, зміни служби при переформуванні частин. Влітку 1942 року почалась велика битва під Сталінградом. Передові загони 62-ї армії під натиском переважаючих танкових дивізій ворога відступали до Дону, їм на допомогу підходили новостворені дивізії 64-ї армії, в якій служив Педько. СталІнград зазнав, жорстокого бомбардування. Зарево пожеж було видно на десятки кілометрів. Ворогу вдалось прорватись до Волги і розсікти фронт. Частина дивізій 64-ї армії опинилась у блокадному напівкільці притиснута до ріки. Щоб надавати їм допомогу і підкріплення, треба було переправлятися через Волгу. Найтяжче було, коли на річці починався льодостав, а ворожа авіація і артилерія постійно тримали її під обстрілом. Не раз саперові Педьку доводилось здійснювати подвиги на переправах. Про це свідчить медаль «За оборону Сталінграда»,

У 1943 році Василь Педько у складі і 92-го гвардійського окремого саперного батальйону брав участь у Курській битві.

Командування армії, врахувавши досвід Сталінградської битви, забезпечувало саперні батальйони засобами для переправ і форсування рік. Було створено окремий моторизований понтонно-мостовий батальйон. Сапер Педько брав участь у переправах через Оскол, Сіверський Донець, Оріль і Ворсклу. 25 вересня передові частини армії вийшли на лівий берег Дніпра. У той же день у районі с. Бородаївка - Мішурин Ріг полки 81 -ї гвардійської дивізій почали переправу. Педькові випало бути у передовому загоні, який форсував Дніпро і вибивав німців з берегових укріплень. Треба було за будь-яку ціну оволодіти селом Бородаївка. Командирові переправно-десантного човна єфрейторові Педьку було наказано під захистом димової завіси здійснювати рейси на ту сторону річки, переправляти живу силу, боєприпаси і озброєння, а звідти перевозити поранених. Під вогнем ворога він зробив чотирнадцять рейсів на правий берег. П'ятнадцятий закінчити не встиг. Фашистська куля влучила у сміливця. Це сталося в ніч на 26 вересня біля села; Бородаївка Верхньодніпровського району. 26 жовтня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР єфрейтору; Василю Федоровичу Педьку - саперові; 92-го гвардійського окремого саперного і батальйону 81-ї гвардійської стрілецької дивізії 7-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням і ордена Леніна. З воїнськими почестями поховали його у с. Орлик Кобеляцького району Полтавської області.

Василь Педько загинув, коли йому і було усього 23 роки. Може й справді, це його недоспівана пісня життя. Цього і року йому могло б минати 90-то. Скільки воїнів полягло на берегах Дніпра, і скільки їх забрав Славутич до себе!

Володимир ОРДА, ветеран війни і праці

«Вісник Золотоніщини», 30 квітня 2010 року